У Києва - твоє обличчя. З зеленкуватими очима…(с)
Ніні, назва ні до чого (окрім Києва). Просто цілісінький день вчора цей вірш крутився в голові.
А пост буде про те, як ми знову були в Києві. Начебто їхали на концерт якийсь, але чогось в цьому не зізнавалась я собі й казала, що просто так їду. Менше з тим - їхала таки просто так швидше. Бо все, геть усе, що відбувалося цього дня - варте того, щоб їхати за стільки кілометрів.
Як завжди - я і Таня зустрічаємося ввечері на вокзалі у Рівному і на потяг.
І от Київ. Ранок. Поки теє-цеє, зустріли Ксенію та й пішли гуляти. Спершу майданом, а потім і далі кудись. Гарно було. Їли паску й курагу в Маріїнському парку й думали, як все минуло. Розмовляли з птахом таким уу - крук чи ворон - дуже величний. Ой, я написала “розмовляли”? Мала на увазі - “годували”)
Обійшли багато, здається, і врешті дійшли до “Купідону”, де читали ранкові вірші й пили каву. Роман Романюк сказав не читати Іздрика. Я подумала “я не читаю Іздрика!”, але потім згадала, що таки читаю:)
Але без Ірванця “Купідон” якийсь і не “Купідон” зовсім, тільки трошки. Все рівно було добре, все ж) Ще Ромко Швед дуже цікаво розказував про українця одного (Уоллі Палмер - Володимир Паламарчук, якщо не помиляюся), який в Америці виконував панк. Справжній такий американський панк. Слухали й тішилися. Залишу тут це: http://life.pravda.com.ua/culture/2011/05/31/79620/ Хай буде.
А потім ми гуляли Андріївським узвозом довго, піднімались на якусь гору - там сиділи і було класно.
Зайшли в “Є”. Я придбала Бабкіної нову збірку і від того почувалася трохи щасливішою.
А далі були пошуки клубу, де мав відбутися квартирник ДрамтИатру. І знайшли. При вході відразу стріли Семенчука з Іздриком й вони (Семенчук) підказали, де все має відбутися за що їм спасибі, але, думаю, ми й самі б знайшли:)
Про квартирник напишу потім. Але загальні враження в одному твіті:
Післяквартирник був не менш захоплюючим, щоб не сказати смішним, бо ми багато, дуже дуже багато сміялися:) Довго шукали місцину, щоб посидіти угу. І таки знайшли. Далі знову довго намагалися відкрити для себе істину і вийшло в нас це, скажу я вам, не відразу. До слова - як виявилося, ключами не все можна відкрити. Дещо відкривається з допомогою зубної щітки й пилочки для нігтів. А ключ лиш додає впевненості у власній нелюдській силі.
Попередній абзац написаний не метафорою, а прямо. Але трохи завуальовано. То я так спеціально:)
І все це тепер асоціюється із запахом вишень, яблук, смаком тих же вишень, кураги й паски. А ще кашлем.
А в метро знову кричать “Слава Україні!” й співають гімн. Це дуже мене підбадьорює, правду кажучи. Кричали звісно і “Путін хуйло”, але не дуже голосно.
І от ми лишилися з Тетяною удвох на вокзалі. Так бездумно брали квитки до Рівного, що взяли на потяг, який відправляється о 05:43. І весь цей час із дванадцятої ночі до п’ятої ранку ми були там. До нас причепився якийсь дідько, що говорив про нудистів і баптистів, а потім ходив за нами й стрьомно либився. Аж поки його не нагнали подалі.
Як ще рятувалися від того, щоб не заснути? Слухали музику, пританцьовуючи аж якийсь хлопчина побажав гарного дня (чи щось таке).
Ну і взагалі, якби ви почули наші розмови, то могли б записувати їх і видати окремою книжкою. Я б так і зробила, якби не була захмелівша від того дня й сонна.
А, ще ж читали вірші Бабкіної. Я, здається, так і прочитала всю ту збірочку, тільки не по-порядку, а так - що попадеться.
Продумали відеокліп для Зе Кіллерс (але насправді ідеєю був не кліп, а просто, шо-небудь аби балакати й не спати, і помріяти:)
Дочекалися. “Москва - Ковель”. Заснула. Прокинулася, думаючи, що проспала півжиття. Глянула на годинник - проспала рівно 17 хвилин. Заснула знову)
Ну і потім потяг як потяг. Почали прокидатися всі, галасувати, гаваріть па-рускі. Але це мене не зупинило! Я і далі спала. Аж поки на весь вагон не увімкнули українські народні пісні “Ніч яка місячна…” і т.д. Це мене неабияк потішило, якщо чесно.
Ай, ну нащо вам все це читати. Я вдома і дуже щаслива, що суботній день пройшов саме так. А Таня і Ксюша, як завжди, - мої найкращі й найвеселіші супутники усіх моїх подорожей.
А пост буде про те, як ми знову були в Києві. Начебто їхали на концерт якийсь, але чогось в цьому не зізнавалась я собі й казала, що просто так їду. Менше з тим - їхала таки просто так швидше. Бо все, геть усе, що відбувалося цього дня - варте того, щоб їхати за стільки кілометрів.
Як завжди - я і Таня зустрічаємося ввечері на вокзалі у Рівному і на потяг.
І от Київ. Ранок. Поки теє-цеє, зустріли Ксенію та й пішли гуляти. Спершу майданом, а потім і далі кудись. Гарно було. Їли паску й курагу в Маріїнському парку й думали, як все минуло. Розмовляли з птахом таким уу - крук чи ворон - дуже величний. Ой, я написала “розмовляли”? Мала на увазі - “годували”)
Обійшли багато, здається, і врешті дійшли до “Купідону”, де читали ранкові вірші й пили каву. Роман Романюк сказав не читати Іздрика. Я подумала “я не читаю Іздрика!”, але потім згадала, що таки читаю:)
Але без Ірванця “Купідон” якийсь і не “Купідон” зовсім, тільки трошки. Все рівно було добре, все ж) Ще Ромко Швед дуже цікаво розказував про українця одного (Уоллі Палмер - Володимир Паламарчук, якщо не помиляюся), який в Америці виконував панк. Справжній такий американський панк. Слухали й тішилися. Залишу тут це: http://life.pravda.com.ua/culture/2011/05/31/79620/ Хай буде.
А потім ми гуляли Андріївським узвозом довго, піднімались на якусь гору - там сиділи і було класно.
Зайшли в “Є”. Я придбала Бабкіної нову збірку і від того почувалася трохи щасливішою.
А далі були пошуки клубу, де мав відбутися квартирник ДрамтИатру. І знайшли. При вході відразу стріли Семенчука з Іздриком й вони (Семенчук) підказали, де все має відбутися за що їм спасибі, але, думаю, ми й самі б знайшли:)
Про квартирник напишу потім. Але загальні враження в одному твіті:
Попередній абзац написаний не метафорою, а прямо. Але трохи завуальовано. То я так спеціально:)
І все це тепер асоціюється із запахом вишень, яблук, смаком тих же вишень, кураги й паски. А ще кашлем.
А в метро знову кричать “Слава Україні!” й співають гімн. Це дуже мене підбадьорює, правду кажучи. Кричали звісно і “Путін хуйло”, але не дуже голосно.
І от ми лишилися з Тетяною удвох на вокзалі. Так бездумно брали квитки до Рівного, що взяли на потяг, який відправляється о 05:43. І весь цей час із дванадцятої ночі до п’ятої ранку ми були там. До нас причепився якийсь дідько, що говорив про нудистів і баптистів, а потім ходив за нами й стрьомно либився. Аж поки його не нагнали подалі.
Як ще рятувалися від того, щоб не заснути? Слухали музику, пританцьовуючи аж якийсь хлопчина побажав гарного дня (чи щось таке).
Ну і взагалі, якби ви почули наші розмови, то могли б записувати їх і видати окремою книжкою. Я б так і зробила, якби не була захмелівша від того дня й сонна.
А, ще ж читали вірші Бабкіної. Я, здається, так і прочитала всю ту збірочку, тільки не по-порядку, а так - що попадеться.
Продумали відеокліп для Зе Кіллерс (але насправді ідеєю був не кліп, а просто, шо-небудь аби балакати й не спати, і помріяти:)
Дочекалися. “Москва - Ковель”. Заснула. Прокинулася, думаючи, що проспала півжиття. Глянула на годинник - проспала рівно 17 хвилин. Заснула знову)
Ну і потім потяг як потяг. Почали прокидатися всі, галасувати, гаваріть па-рускі. Але це мене не зупинило! Я і далі спала. Аж поки на весь вагон не увімкнули українські народні пісні “Ніч яка місячна…” і т.д. Це мене неабияк потішило, якщо чесно.
Ай, ну нащо вам все це читати. Я вдома і дуже щаслива, що суботній день пройшов саме так. А Таня і Ксюша, як завжди, - мої найкращі й найвеселіші супутники усіх моїх подорожей.
Коментарі
Дописати коментар