"Амадока" (Софія Андрухович)
"Амадока" Софії Андрухович
Читаючи її, зрозуміла, що загалом зі мною давно вже такого не було. А саме такого роману - ніколи, напевно.
Тут важко окреслити чіткі враження. Тому що, з одного боку ти захлинаєшся текстом та сюжетом, з іншого - час від часу забуваєшся в потоці слів, коли читаєш частину книги, яка більше схожа на нон-фікшн, а не художній твір.
Забігаючи наперед, мушу сказати, що ні в якому разі не шкодую витраченого часу та на 100% впевнена, що роман вартий прочитання.
Більше 800 сторінок. На таке не просто наважитися, але стиль Софії Андрухович дає змогу читати швидко, але й встигати насолоджуватися мовою. Бо такої красивої української не в кожній книзі знайдеш.
Ближче до історії в книзі.
Це роман про... і тут можна написати безліч слів. Бо справді - про війну. Ту, що зараз є, і ту, яка була багато років тому. Про Голокост. Яким він був в Україні і з реальними людьми, пам'ять про які збережена. Про любов. Справжню, непередбачувану, несподівану, вигадану, і неможливу в принципі. Про пам'ять і забуття. І це головна тема роману. Повністю від початку і до кінця - пам'ять, яка виходить за межі однієї особистості. Це пам'ять родинна, пам'ять цілої країни та кількох народів. Пам'ять, яку можна присвоїти і навіть комусь подарувати або, радше, принести і сказати "це твоє і роби з цим щось".
Роман як відображення в озері Амадока. Озеро, яке безслідно щезло. Як і щезає помалу пам'ять про нього.
Це в загальних рисах моїми враженнями.
Крім цього, тут, звісно цікавий сюжет, в якому знаходиш важливі знання про українських діячів, і, як не дивно, візуал. Авторка використала цікавий прийом розповіді - переглядаючи старі світлини. В житті, певно, багато хто так робив або був слухачем: хтось тобі показує світлини і розповідає не тільки момент, впійманий фотографом, але й оживляє його - змушує відбуватися вже просто в уяві. Але в Софії Андрухович це набагато складніше та масштабніше. Це також, якимось чином вражає.
Навмисно нічого не пишу про героїв, аби вам (людям, які потенційно можуть бути читачами) не зіпсувати на потім враження та ефект знайомства з ними. Але скажу наперед, що вони вас здивують, можливо, не один раз.
А кому цікаво - я готова говорити про цю книжку багато. Навіть розповідати про події роману (що я вже робила для Andrii Shemosiuk ще в процесі читання).
Тут є також про Зерова, Петрова (Домонтовича), Сковороду, Пінзеля... Тож я попалась і буду тепер читати Домонтовича:)
Дуже рада, що маю цю книгу і прожила з нею майже місяць кожного дня.
"Світ впорядкований, і впорядкований він, на щастя, не людьми. Цей порядок мудрий і єдино можлививй. Якщо його не порушувати, людина житиме в щасті та спокої, на радість собі й іншим. Є речі, в яких начебто й не закладено нічого злого, але вони просто неможливі, їх не можна допускати. Є стежки, яким не можна перетинатися. Є світи, які можуть існувати лише відокремленими один від одного".
"Кожен із нас носить у собі зародки доль і характерів всіх живих істот, які живуть у Всесвіті, жили колись і житимуть до кінця світів, - хоча й не кожен може у собі не розпізнати. Не кожен свідомий, що є не тільки собою, а й усіма іншими. Не кожен навіть знає, що є собою. Вже не кажучи про те, щоб винести це знання назовні, зробити його видимим, приковувати ним погляди і привертати увагу, зароджувати неясні сумніви, будити притлумлені спогади".
"Він утікав і від любови, вірячи, що любов найповніша і найвища лише тоді, коли вона недосяжна, віддалена, коли вона нездійснена. Його завданням перед собою було оминути будь-які натяки на земне щастя, зняти їх із себе, як частини одягу, як зайвий тягар, як нашарування бруду, що відділяє від Абсолюту, що віддаляє від повного танення і злиття з Небесами".
"Світ - затишне місце, життя не обіцяє нічого доброго, за всю свою багатотисячну історію людина не зробила нічого, щоби змінитися внутрішньо, змінити себе саму, прагнучи тільки одного: деформувати й змінити світ навколо, щоб зробити його зручним для себе. Жодної еволюції, суцільна деградація".
"Амадока" Sophia Andrukhovych
Читаючи її, зрозуміла, що загалом зі мною давно вже такого не було. А саме такого роману - ніколи, напевно.
Тут важко окреслити чіткі враження. Тому що, з одного боку ти захлинаєшся текстом та сюжетом, з іншого - час від часу забуваєшся в потоці слів, коли читаєш частину книги, яка більше схожа на нон-фікшн, а не художній твір.
Забігаючи наперед, мушу сказати, що ні в якому разі не шкодую витраченого часу та на 100% впевнена, що роман вартий прочитання.
Більше 800 сторінок. На таке не просто наважитися, але стиль Софії Андрухович дає змогу читати швидко, але й встигати насолоджуватися мовою. Бо такої красивої української не в кожній книзі знайдеш.
Ближче до історії в книзі.
Це роман про... і тут можна написати безліч слів. Бо справді - про війну. Ту, що зараз є, і ту, яка була багато років тому. Про Голокост. Яким він був в Україні і з реальними людьми, пам'ять про які збережена. Про любов. Справжню, непередбачувану, несподівану, вигадану, і неможливу в принципі. Про пам'ять і забуття. І це головна тема роману. Повністю від початку і до кінця - пам'ять, яка виходить за межі однієї особистості. Це пам'ять родинна, пам'ять цілої країни та кількох народів. Пам'ять, яку можна присвоїти і навіть комусь подарувати або, радше, принести і сказати "це твоє і роби з цим щось".
Роман як відображення в озері Амадока. Озеро, яке безслідно щезло. Як і щезає помалу пам'ять про нього.
Це в загальних рисах моїми враженнями.
Крім цього, тут, звісно цікавий сюжет, в якому знаходиш важливі знання про українських діячів, і, як не дивно, візуал. Авторка використала цікавий прийом розповіді - переглядаючи старі світлини. В житті, певно, багато хто так робив або був слухачем: хтось тобі показує світлини і розповідає не тільки момент, впійманий фотографом, але й оживляє його - змушує відбуватися вже просто в уяві. Але в Софії Андрухович це набагато складніше та масштабніше. Це також, якимось чином вражає.
Навмисно нічого не пишу про героїв, аби вам (людям, які потенційно можуть бути читачами) не зіпсувати на потім враження та ефект знайомства з ними. Але скажу наперед, що вони вас здивують, можливо, не один раз.
А кому цікаво - я готова говорити про цю книжку багато. Навіть розповідати про події роману (що я вже робила для Andrii Shemosiuk ще в процесі читання).
Тут є також про Зерова, Петрова (Домонтовича), Сковороду, Пінзеля... Тож я попалась і буду тепер читати Домонтовича:)
Дуже рада, що маю цю книгу і прожила з нею майже місяць кожного дня.
"Світ впорядкований, і впорядкований він, на щастя, не людьми. Цей порядок мудрий і єдино можлививй. Якщо його не порушувати, людина житиме в щасті та спокої, на радість собі й іншим. Є речі, в яких начебто й не закладено нічого злого, але вони просто неможливі, їх не можна допускати. Є стежки, яким не можна перетинатися. Є світи, які можуть існувати лише відокремленими один від одного".
"Кожен із нас носить у собі зародки доль і характерів всіх живих істот, які живуть у Всесвіті, жили колись і житимуть до кінця світів, - хоча й не кожен може у собі не розпізнати. Не кожен свідомий, що є не тільки собою, а й усіма іншими. Не кожен навіть знає, що є собою. Вже не кажучи про те, щоб винести це знання назовні, зробити його видимим, приковувати ним погляди і привертати увагу, зароджувати неясні сумніви, будити притлумлені спогади".
"Він утікав і від любови, вірячи, що любов найповніша і найвища лише тоді, коли вона недосяжна, віддалена, коли вона нездійснена. Його завданням перед собою було оминути будь-які натяки на земне щастя, зняти їх із себе, як частини одягу, як зайвий тягар, як нашарування бруду, що відділяє від Абсолюту, що віддаляє від повного танення і злиття з Небесами".
"Світ - затишне місце, життя не обіцяє нічого доброго, за всю свою багатотисячну історію людина не зробила нічого, щоби змінитися внутрішньо, змінити себе саму, прагнучи тільки одного: деформувати й змінити світ навколо, щоб зробити його зручним для себе. Жодної еволюції, суцільна деградація".
"Амадока" Sophia Andrukhovych
Коментарі
Дописати коментар