Потішний Місяць

коли сонце давно зайшло,
коли горизонт його з'їв,
а Місяць такий потішний,
такий не весь, а лиш пів;
коли зорі на небі з'являються, як на свято, -
тоді дихаєш всім оцим і думаєш:
зараз би написався вірш.
вірш про те, як небо не нагорі,
а десь під ногами, - там, де сліди дощів;
там, де ходить вона в босоніжках або без них
по траві ступає й збирає по буквах лист
про це літо, яке ще не зовсім, але вже є,
перелітних птахів, які ще не всі, але долетіли...
і коли вона вже допише той лист тобі
і коли ти доскладаєш для неї вірш,
що ще може статися кращого з вами?
тільки скласти в конверт,
тільки зазначити "для".
і присвятиш той вірш не їй, не собі, нікому.
цьому Місяцю, що лише напів-,
лише червню й початку чогось нового -
теплого й солодкавого, ніби черешень сік,
що зникає так само,
як і ти, і вона, і це літо, яке ще тут,
хоч і не досить іще яскраво.

05.06.17

а. невірковець