Вірші Вірші Вірші
***
05.06.17
***
опускаєш руки у воду і вони зникають
ідеш по воді невидимий. так пливеш
я усвідомлюю сни, вгадую кожну дію
я вибираю свободу,
повітря, простір і час.
не пропонуй мені щастя -
воно ж в океані
можна втонути
просто ніколи не бути там
я і без того ховаю руки
у загоєних ранах.
я ж бо й без того тону:
кожен день у твоїх очах;
можеш втікати, як інші від мене...
не знаєш, який твій шлях?
треба куди подалі
давай в нідерланди прямо у амстердам
інші давно на алясці, ще хтось - в китаї
/я знаю про кого подумав, та це не так/
можеш вже бігти
та сильно не поспішай
я ж за тобою не встигну.
не можу.
я залишаюсь -
у цьому моя свобода
і, якщо хочеш, - у цьому мій океан.
опускаю у нього руки і їх немає
ховаю у ньому любов,
бо зараз іще не час
01.05.2017
***
у нас тут нічого хорошого:
сніг набув вигляду простої води
і капає
і зима така, знаєш, що думаєш
"може вже досить?"
чи "не варто купувати зимове взуття"
і я така, знаєш, вживаю прості слова.
не вживаю нічого більше,
тільки слова
розумієш? дуже прості.
я б не сказала, скажімо, ...
ні, не сказала б так.
я б краще мовчала
спрощення - це моє.
бо коли ускладнюю...
несвідомо, звісно, воно якось саме.
коли ускладнюю, - все ускладнюється
і я:
ніби кістки гострішають.
кігті, як лезо
і ключиці.
боюсь порізатись випадково
(насправді взагалі не боюсь
навпаки).
тому простішаю.
і волосся так краще слухається
і я не думаю про те, щоб його вкорочувати
задля вкорочення пам'яті.
бо навіщо ускладнювати?
от зима, скажімо, без заморочок:
плювала вона на позначки вище нуля,
плювала на свято.
вона просто жінка -
заплакала, отже нам дощ.
ніхто ж її не смішить -
отже нікому й не треба.
це якщо простими словами.
складніше -
нікому не
взагалі нікому
не треба.
27.12.2016
***
це - місяць пам'яті.
треба конче згадати втрати
і я присвячую це тобі
(дарма, що сама не приходжу
мама каже, - не можна, бо темно
навіть, якщо буду з квітами).
а зараз сніг і я думаю -
так світліше.
це янголи підстригають крила на зиму -
по них можна іти.
і я б прийшла до тебе,
поки ти спиш,
тільки ти не приходь
(хіба на зміну погоди).
ми якісь негостинні
і трохи сполохані,
бо нам завжди страшно,
коли переступають поріг.
ми не коти - і нам хочеться все зачиняти
(ти б теж так робив).
дивно, що тебе можна любити
при повній відсутності
дивно,
що тільки тепер.
11,2016
***
- не спиш
- не сплю
- мабуть у тебе погані сни
- а ти чуєш чужі голоси,
бо я мовчала.
тепер
слухаю і танцюю,
вигадуючи форму вітру
ти говориш,
немов граєш у гру.
я танцюю
мені не страшно
бо тут світло
бачу тебе
хоч і по голосу впізнаю.
форма вітру - це тепер ти.
ти зі мною танцюєш
і я не сплю
- не спиш, - кажеш,
і музика грає,
як падає сніг -
легко.
але на землі тане.
ти - музика,
що швидко минає
24.11.2016
***
я тобі не казала, але може ти знаєш:
все, що у мене є —
дурна випадковість.
все, чим я займалась —
відволікання уваги
від основного.
коли треба відволікання
воно часто потрібне,
бо можна згоріти,
можна просто забутись
і отруїтись, як газом.
коли я тебе не знала —
я була, як привид:
я лякала собою мервих,
коли оживала.
потім з'явився ти і я зрозуміла:
от і настав день мого існування,
і поки тебе нема,
я собі розважаюсь,
щоб не згоріти
(про це вже казала).
поки тебе нема —
минають століття,
заживають подряпини,
з'являються рани;
поки тебе нема —
я будую місто,
щоб відразу знищувати,
якщо тебе так і не буде.
а потім знову збудую
і заселю народом,
а коли з'явишся —
все зруйную
щоб дати тобі можливість
збудувати планету
яку ніхто і ніколи
точно
ніхто
і ніколи
не знищить
03.09.2016
***
не знаю, як тебе називати:
знайомим чи просто ніким;
чи тримати про тебе пам'ять,
а може забути, як
погано придуманий фільм?
таких буває багато
куди не глянь —
суцільні якісь нещасні, у пошуку якихось глибин.
але ти, чомусь, тут під ребром у мене
зовсім один.
і не знаю, як це назвати,
бо більш недолугих важко знайти
я складала про тебе букви в слова,
але жодне не підійшло
навіть "привіт"
так буває, кажуть,
коли падає дощ чи
сніг тане, відчувши людське тепло,
і лишається крапля так непримітно
десь на ключиці,
чи, як у мене,
попід ребром
і це — ти
я відчуваю тебе особливо болюче,
коли вітер холодний,
ти ріжеш мені шкіру, ріжеш собою,
немов убити мене прийшов
коли ж сонячно і ти мав би уже піти —
я відчуваю, як жар твій пропалює
по живому і дуже сильно пече.
і дуже болить.
а коли добре,
то просто люблю тебе,
як те, чого любити не варто
бо ніяк не пройде.
то як це назвати?
хвороба якась,
не вивчена поки ніким...
і так звикла, так звикла,
немов, це моє
від початку
від самої мене
і аж до глибин.
17.03.2016
***
часом, боже, хочеться, щоб ти був:
сидів коло мене на стільчику з теплим чаєм
і випромінював світло і спокій.
чому ж ти, боже, так не приходиш до нас у гості?
а все десь де-інде, тільки не з нами...
бо часом аж не віримо, що ти ще живий
знаєш, як страшно без тебе буває -
коли падає дощ і не зупинити його молитвами,
а тільки пострілами
кулі крізь краплі
і тоді він вщухає.
думаю, просто, щоб знати, чи ми ще живі.
живі чи мертві - нема вже різниці.
на 1 2 3 ми зазвичай стрибали у листя,
та часом, боже, буває, що то вода
і ми тонемо
тонемо
20.10.2015
***
ну що ти, дівчинко/хлопчику,
хочеш заплакати,
хочеш кинути все і кудись тікати...
все вже до тебе давно розписано
і немає сенсу тягти себе проти течій
чи проти фатуму
ну чого ти закриваєшся, наче мушля?
долоні донизу,
плечі опущені,
сльози капають.
ти ж не умієш плавати
добре, що знаєш — все має закінчення
добре, що розумієш це і не падаєш,
не стрибаєш із мосту, уявивши себе птахою
випита/випитий до самого дна лишаєшся
насухо. очі навстіж відкриті — заходь, хто бачить
можна і босими — тут бо чисто.
можна, але не варто.
05.02.2016
***
не знаю, може то просто пора така —
зима, знаєш, початок року
і надто тепле повітря на вулиці
але холодно, коли вдома і там нікого нема
хочеться вмерти.
і не тому, що з тобою там добре чи якось так,
а просто, тому, що без тебе — ніяк.
я ж не із тих, хто любить латЕ і виправляє на "лАте" весь час,
не з тих, хто з молоком каву, аби світліше.
ні. треба чорно-чорно.
а якщо недостатньо, то — вимкнути світло
і вчитися бачити не очима, а тілом
і при цьому вигадувати чудернацький танок,
не розбивши ні склянки, ні келихів із криштАлю
і (не менш важливо) не
порізати ноги, не впасти на скло
і не заснути, не вмерти (хоч як воно?)
не знаю, пора року — зима,
а нічого не замерзає.
навіть вийти на вулицю і облитись водою —
все одно б'ється і б'ється.
і шепоче "ніяк". і знову.. "ніяк".
я вкотре програла, бо скло у ногах,
і на серці не лід
і серце — не лід
добре хоч темно.
13.01.2016
***
"чого ти навчилась
за останні 24?", -
кидає у тебе Бог есемескою.
"нічого важливого, - думаєш, -
нічого достеменно правдивого:
навчилась курити, але не видихати кільцями;
навчилась брехати і трохи ставати вразливою;
нікому не довіряти, а потім довіритись повністю
і від цього зачинятися в шафі.
навчилася бачити більше, ніж хочеться;
навчилася голкою не попадати на пальці,
зшивати до купи розірвані навіки відносини;
навчилася пити вино і не відчувати колючого,
навчилася не відповідати на спам-розсилки.
а ти, Боже, не вмієш давати поради.
я стільки всього зробила, тебе послухавши,
що досі вигрібаю за всі молитви і правду,
сказану зопалу товаришам у слухавки".
Бог чекає відповіді, а ти кажеш йому голосно:
"прости, Господи, за 24
я досі на рахунку не маю нічого
аби кинути смс-кою в Бога
я навіть не змінила квартири
(добре, хоч місто давно розміняла
на майдани і мікрорайони)".
Бог не чує, бо звик все читати.
думає: "ця не відписує.
от і добре - навчилася всього
можна не хвилюватись".
і стирає твій номер
і ставить позначку "більше не набридати".
13.12.2015
***
так розказуєш про свої справи,
ніби я щось питала,
ніби ми не живемо через стіну
і я нічого не знаю.
в тебе що не день,
то "переїду в одесу
або миколаїв",
а через тиждень -
"прощай, я готуюся до китаю".
серйозно, може вже досить?
забагато розмов
забагато твоїх від'їздів
і все ще залишеного там само.
цей наш спільний час затягнувся -
хтось там згори не навів будильник
і ми висипались, як пісок
біля одного океану.
так наполегливо тебе не слухаю,
ніби насправді мені не цікаво,
ніби я собі за стіною
і так мені добре.
добре, що ти притулишся там
а я тут - з іншого боку
і жоден із нас про це нічого не знає.
03.11.2015
***
жінку, яку б я, мабуть, любила,
якби не була собою,
полюбив і ти
і тепер мене розриває
на дві рівні частини
щось ізсередини.
ти і вона. / .вона і ти
так і хочу сказати:
"єдине, що вас поєднає -
я".
так і хочу,
але мовчу
скільки то я вже мовчу?
до біса багато
і від цього дим.
хоч палити тютюн чи мости
заборонено
жінко, яку б я любила,
люби,
бо я не навчилась.
жінко,
люби.
29.10.2015
101
коли настане сто перший
день твого монологу
нам не буде, що святкувати
всі приятелі/колеги
роз'їдуться за лінії твоїх кордонів.
доведеться й мені переступити
сто один крок в напрямку від
і я обіцяю, що зможу.
перший буде найважчий,
бо відпускаєш руку;
другий десяток - і я вже тебе не чую;
а на половині шляху я схочу повернутися,
схочу бігти і падати
і вставати і знову бігти,
бо вчую своє ім'я.
але не поверну голови,
не побіжу,
хоч ти будеш зриватись на крик
і кликати вітром, грозою,
будеш зривати дерева з корінням
і кидати мені під ноги
тільки би я повернулась.
але це буде вже сімдесят сьомий крок
і я не зупинюсь.
озиратимусь, так,
але там будеш уже не ти.
на дев'яностому я побачу лиш крапку.
і це буде крапка, не три.
на сотому кроці я все згадаю.
але ти будеш вже надто далеко
і я переступлю через це.
сто перший.
12.10.2015
***
"стій. це фінал"
ми так довго до цього ішли...
пам'ятаю пустелю, де
ніхто не подав води
/а ми й не просили/
і ти ніс мене крізь пісок,
щоб поховати,
як рідну людину
а потім таки ожила,
бо не було кому
тебе рятувати
і вже не треба
помирати комусь,
а просто бути
і пробиратись крізь хащі,
ламати гілля і
лишати подряпини на колінах
пам'ятаю себе,
коли ти падав зі скелі -
так хотілось тебе наздогнати,
але сила тяжіння мене підвела
й віддала повітрю
пам'ятаю, ти виходив на берег,
а я поруч хотіла заснути,
перш ніж вода наповнить своє ім'я
мною, моїм тілом.
так добре все пам'ятаю, немов
було не зі мною,
ніби дивилась на нас
з іншого берега
і відразу все забувала
але досі чомусь
не забула.
25.09.2015
***
намагатись про тебе не думати -
це як кидати палити
остання ніколи такою не буде
це ще раз затягнутися
але тааак
щоб видихати не хвилину
а кілька діб.
намагатись тебе зрозуміти -
це навпомацки складати пазли
коли на вулиці ніч, очі закриті
а долоні зав'язані за спиною.
намагатись - це робити на руках подряпини
за кожну згадку і спробу.
тому не варто.
але я все одно про тебе
перебинтовую руки
і далі не розумію.
04.06.2015
***
якби ти був художником
і ми жили разом
якби я була художницею
то кожного разу
після вечері
ми починали б малювати одне одного
і називали б це автопортретами
ти малював би моє обличчя
я малювала б твоє
а потім дивилися б у дзеркала
(у кожного з нас буде своє)
і починали б звіряти риси
я би помітила родимку на своїх губах
якої там насправді нема
а ти сказав би що це чорниця
як символ надії
(хоч в мене інше ім'я)
а ти
ти побачив би замерзлу сльозу
просто у тебе в зіниці
я тоді сказала б що це
я
як символ всього
що завтра тобі насниться
31.05.2015
***
тепло людського тіла - найтепліше тепло світу.
тому навесні так раптом стає дуже байдуже
до кожного, хто торкався долонями чи грів світлом,
тому влітку так хочеться якнайдовше бути не знайденою,
тому так ховатися хочеться глибоко в океанах,
бо холод води - найхолодніший холод всесвіту.
тоді можна не виправдовувати всі свої обмани,
а просто зникнути разом зі своїми сестрами.
тими, що люди їх називають "самотності",
які ти чомусь кличеш на власне ім'я.
їм ти розказуєш те, що не можуть знати інші.
вчиш їх плавати, хоч і не знаєш, як.
і вони тебе слухають, в усьому тобі підтакують.
твоя самота і чорна меланхолі'я.
втирають тобі у скроні срібне каміння натрію,
щоб ти захистилася від наступного осіннього змія.
а далі вони замерзають, падаючи просто тобі у серце;
лишаючи рану на тілі, ніби хтось туди вистрілив.
виринаєш із дна на поверхню, не знаючи, як це
і куди тобі далі, і чому ніхто тепер не зустріне;
і чому так холодно, наче щось в тобі помирає.
в животі виникає темна порожня пустка
заповнюєш її танцем, співами, а вона не зникає
і ходиш отак з дірою, закривши її хусткою.
і вже тоді найважливіше - найпростіше людське тепло,
бо осінь не може виправдати себе водою.
шукаєш, а потім чекаєш - щоб воно саме тебе знайшло
і пустка твоя щезає, бо раптом стає тобою.
29.05.2015
***
ніхто й не подумав що 15-та зима видасть такий дарунок.
вони вийшли з-під снігу теплі і сонячні
кожен всередині мав крихту світла
і ніхто із них зовсім не був стомленим
попри довгу дорогу з одного на інший береги,
рахували кроки камінням на дні моря
і хай не було серед них когось гранично святого,
але день той освітлював німбами їхні голови.
говорили пошепки, здавалося навіть, біблійною мовою,
запивали слова повітрям і морською водою.
посипали хвилі сіллю, щоб ще більше світилося море
і не мерзли, попри холодну зиму.
ніхто не втонув - всі успішно пройшли цю воду
їх риба на дні вітала з початком нового,
хоч здавалося більше ніхто не побачиться знову,
бо ж знали, що це всього лиш дарунок зимовий -
ходити пішки до моря, руками тримаючись янголів.
але повернулись на сушу й ніхто нікуди не зник
і магія не розтанула з початком весни
все ще літає цвітом дерев (уже не морських),
все ще німби світяться і кожен до свого звик .
18.05.2015
***
сьогодні ми втікачі
на вулиці 42-й
і спека така, що не можна дихати
не можна дихати, щоб нас не знайшли
- а якщо таки..
тоді станемо птахами?
- ні.
ми будем лежати поряд з найближчими
вкривати їх холодом власних долонь
аж поки не станемо безіменними
тихими
а потім зростемо травою зеленою
над містом чи десь біля лісу
чи самі лісом простягнемось
сьогодні нас чекає початок
літо спекотне і +42.
і нас із тобою багатомільйонно
засипле чорна земля.
щоб вирости деревом
народитися заново
хай навіть забутими
хай навіть без пам'яті.
13.05.2015
***
пий анальгін
щоб я тобі не боліла
не нила вже врешті про дороги й міста
бери кілька таблеток за раз
щоби точно
відчуваю себе болем
твоїм відчуваю
вибач
я знаю що трохи зла
вживати мене як суржик
не треба
бо надто просто
не дам про себе забути
болю і болю
і нию й печу
пий анальгін
не допоможе?
шукай тоді морфій
і вбий мене ним.
02.03.2015
***
ну й будь собі тут
справді - лишайся
в моїй голові ще не було таких тихих.
ти можеш щось наспівувати
чи бути своїм,
а я вчитимусь якось з цим жити.
буду з тобою вітатись,
чинити галас;
ти ще не зовсім зі мною, але часу є,
поки наставатимуть дні нові
чи вечері
і світ так несміло плечима знизує
вижени звідти всіх,
хто є там живий,
бо, здається, багатьох там ховала
безпідставно й раптово,
невміло
а ти, відчуваю, /нарешті/
той, кого в них впізнавала.
17.01.2015
***
а вона, знаєш, вже сили не має
ходити слідом і світлом впливати
півмісяця залишила на небі,
а решту пів- стратила на різні там втрати
вона, знаєш, вже стає меншою -
от-от кишенькова буде і щезне,
як щезали щоразу місяць за місяцем
чи стане себе половиною,
хай навіть без тебе і змерзне
каже, що скоро поїде кудись на море,
востаннє, щоправда, гляне, як ти,
щоб пам'ять її не картала, бо ж зорі
і далі світитимуть - вони ж не вміють карати
зараз вона танцює, вивчає рухи точні і вправні,
щоб місяць її половини на неї світив і не зрадив
вона, знаєш, старанна, ти ж знаєш, дуже
і очі у неї то сині, то раптом закриті і трохи сльозяться
а вітер від неї забрав уже все найдорожче і тепле
вона якась трохи непевна, напевно
поїде таки й не вернеться...
а ти не забудь написати їй
просто,
щоб вітрові раптом було що протягам прочитати
25.12.2014
***
ти пішла
залишила для мене ніж
чи то для кухні щоб вчилася
чи може щоб вбилась на самоті
я не хочу їхати за тобою
бо всесвіт й без того такий випадковий
я залишилась
а ніж на столі ніби ти - контролює кожен поріз
нарізаю ним яблука поливаю медом
годую мух і приблуд
бо ти пішла
без жодного слова
мовчки як ніби то ти - це була я
і тепер за вікном в мене завжди темно
бо не я відкривала його до сонця
ти ж пішла
а без тебе я цього не вмію
дякую хоча б за ніж
ним відрізаю щодня минуле
навіть волосся собі вкоротила
знаєш уявні душі не бувають вічними
як не буває вічних світів
тому ти пішла
хоч раніше світила
і для чого здався мені твій ніж
ти ж його певно просто забула
10.11.2014
***
якби можна було померти просто
то саме тепер
ніхто б не вагався
не довелось би
кликати її цигарковим димом
чи заманювати абсентом
чи скажімо білим порошком
/кокаїном/
смерть прийшла б сама
не питаючи можна чи ні
всілась би перед нами
зі списком
(по алфавіту або може за зростом)
не даючи шансу обрати
найліпший для кожного спосіб
але якби можна було просто
ми б захотіли разом
змінили б прізвища на одне
і попросились би першими
чого ж чекати ще?
але вона десь літає
не чує як відчайдушно
палимо у кімнатах
притулившись кожен до своєї стіни
і дим весь зникає
попри зачинені вікна й кватирки
може вона просто боїться
так як мусили б ми?
смерть вона ж така пані
легко сполохати
але якщо вже обійме
то не відпустить
бо
любить тоді
до кінця
17.10.2014
***
я ходила навшпиньках щоночі
у пошуках твоїх слідів на чужих килимах.
я ховала від світу очі,
берегла їх,
бо боялась, стрівши нарешті тебе, хоч ти того й не хотів,
втратити зір від поглядів нетутешніх.
та мені не страшно було ходити поручнями мостів
і бігти назустріч потопам;
не страшно було топитись у зливі й дощі,
знати б тільки, що за берегом - ти...
я сплутала тебе з низкою гарних чоловіків
і співала для них колискові,
попри закриті й без того очі;
я дерлась, як кішка по стінах, не в змозі знайти ключі
й відімкнути двері
і вила на місяць, дізнавшись,
що зранку суботнього дня
ми знов розминулись у місті,
що так ретельно ховало від нас наші ж слова
в осінньому вже неживому листі.
30.04.2014
***
ось ці от будинки,
що бачу щодня -
за ними лиш вчора помітила
мільйони зірок,
які на мене дивились
з космічного дна
і тихо так
тихо
ти-|
хочеться тоді спитати,
як воно -
коли одна від одної
так далеко
і відстані не виміряти навіть на око?
(хоча "на око" вони поряд й щасливі)
ну як же воно жити не разом,
але бачити світло
бачити
світ-|
ловлю себе на думці...
/ловлю себе, бо падаю в небо/
на думці, що вони всі згасають.
отак от просто: була й не стало
з того відчаю -
бо таке далеке чиєсь там світло.
боюсь, я так само
згасну
просто отак зненацька,
бо ж відстані.
від-|
"стань собі й стій" -
кажу я собі
і стою
і здається, згасаю
бо видно вже стало.
отак от просто,
бо день.
а він рано чи пізно
настане.
29.09.2014
***
це літо - суцільне розчарування:
всі чари розкрито
і жодного опіку,
цілісінькі вени
та й ніхто нікуди не влип...
хай і було одне сонцестояння
всі згубились монети
й загравали з гітарами
ну а ти на ній ніби завис.
це сталося так спонтанно,
ночі ж нині короткі,
а дні - надзвичайно швидкі.
а вона що?
доручає тебе різним принцесам -
пускає в обійми, а сама десь зникає як тінь.
і котяться стиглі вишні
асфальтом розпеченим
поки хтось не розчавить до крові їх.
і чому ти не скажеш їй,
як тобі шкода?
та й вона промовчить -
це ж просто вишні якісь.
згадає про це післязавтра,
коли буде у іншому місті.
що робити тоді?
знову віддасть тебе
якійсь провінційній принцесі
або королеві
аби ж піклувалась про тебе
поки це липове чарування
не стало для тебе роз-.
04.07.2014
***
та їй насправді начхати, що скаже він.
на будь-яке його “ти сьогодні красива”
відповідає “пусте. це через одяг”
і далі слухає свої кроки крізь зливу.
він за нею дивиться, як за дитям -
не підпускає туди, де багато авто,
вона ж просто танцює, бо любить життя,
закриває, щоправда, очі щоб не
виглядав довкола асфальт
і перестало так битись від болю
десь там у грудях, що от-от і в п’ятки,
коли вона (уже втретє?) ледь не розбиває коліна.
а потім він шука їй парасолю,
аби ж не застудла, як торік перед літом
і тінню за нею, тінню…
так, що їй і не видно.
і, звісно, вони будуть разом.
коли вона - в клітці, він її нагодує,
зігріє, дозволить ходити зигзагами…
а може й виглядати зрідка у вікна.
вона буде молитись чиїмось богам
але так і не визначить, хто він насправді
тому просто полюбить і буде так.
тільки, звісно,
якщо не застудне.
29.05.2014
***
Метелики стороняться зими
Вони перетворюються в сніг
І лягають спати прямо на землі,
Потім стають водою –
Люди п’ють її,
А тоді кажуть, що щасливі.
Ну правильно –
В них же метелики
У сонячному сплетінні.
24.01.2013
***
та вона і рада була б вживати
у віршах слово “коханий”,
рада була б вживати цукор до кави,
але щось не так, щось їй не дозволяло…
може то “кох”- як ознака вірусу,
може то цукор просто псує смак.
і тому вона до всього додає перцю.
і ще трохи перцю,
щоб попекло й перестало.
а потім звикає ж.
бачиш, коханий, в неї так не виходить.
виходить тільки на ґанок,
щоб бачити, як ти ідеш,
щоб переконатись -
у віршах ніколи не вживати “коханий”.
що завгодно. хоч наркотики чи алкоголь
тільки не “кох”-,
бо від цього вмирають.
17.04.2014
***
Фрідо,
твоїм болем мальовані квіти
не в'януть ніколи,
завжди у вазі
будуть цвісти;
твоїм серцем,
розірваним надвоє,
будуть жити
нерви
і вени,
і сонні артерії.
Фрідо,
віддай трохи болю
свого -
не терпи,
залиши це на потім
краще - живи.
не малюй
кров'ю на полотні
стільки фарб є,
а ти...
Фрідо,
не страждай
тебе двоє
і ви сестри
навіки
і серце у вас одне,
не відпускай-
те
одна одну.
Фрідо,
поклади ножиці,
не хвилюйся -
тримайтесь за
руки
твої
або,
краще, - ваші.
Фрідо,
засинай
і малюй там.
малюй, доки зможеш,
але фарбами.
і не страждай.
Фрідо...
26.06.2012
дерево
Знаю, мої дзвінки знову невчасні,
А відповіді твої, як завжди, занадто відверті
І потяг привозить до міста завчасно,
Коли ще зачинені всі вхідні двері.
І так ночувати на вокзалі страшно,
Бо ти не приходиш забрати додому.
А я все дзвоню тобі й знову невчасно,
Бо ти відшукав в мені ще одну змову.
Знаю, це наче трохи й правдиво –
Ми надто з тобою не вміємо жити,
Ти кажеш – я поводжусь зрадливо,
А я тобі вірити хочу і снити.
Бо в снах ти такий, як ніколи зі мною:
Забираєш речі мої із вокзалу,
А мені так добре – я чуюсь весною,
Але прокидаючись знаю - все марно.
Бо потяг мій знов забирає далі –
Кудись, де немає тебе. Це сотні км...
І знову я номер твій набираю
І кажеш так гарно, що любиш мене.
І що тепер буде? Я вже задалеко.
Тут скоро зникне телефонний зв’язок
І жоден потяг не довезе тебе.
У мене на серці залізний замок.
Більш не поїду нікуди. Я - дерево.
Ростиму тут довго сама і одна.
І ти давно для мене став маревом...
Дерева не вміють вимовляти слова.
***
.літо.наше.
які ми були цього літа щасливі!
кричали у горах, кружляли в дорогах,
шуміли, хоча і не мали вже сили
не спали, засинаючи на порогах.
ми були надто для всього щасливі
нас зачиняли на високих дахах,
а ми малювали себе на стінах
і гучно сміялись у всіх на очах.
а потім танці були шалені!
не вміючи рухи свої тримати,
нас так несло, ми ще такі "зелені" -
нам від людей не хотілось втікати.
і гори, гори горіли у душах
й ми їхали, зовсім не знаючи шляху,
а потім небо помічали в калюжах
і дихали,
в легенях тримаючи птахів.
***
з тобою так добре що хочеться вмерти
отут прямо на асфальті зникнути
побути в обіймах й назавжди покинути
всі місця які колись знав ти
побудь ще трохи і теж зникай
подалі від мене бо мені
так важко тебе відпустити
що зараз просто от зараз
я закриваючи очі
попрошу в мене вистрілити
щоб останнім спогадом
моїм стало твоє обличчя
така ненормальна.
тримай я ось дістала
заряджений пістолет
спеціально для нас тобто для мене
тобто все ж для обох
там рівно дві кулі
мені і
знову мені
(про всяк випадок)..
***
розмовляючи про Моррісона
забуваю вимкнути воду
яка стікає на підлогу
і наповнює своєю присутністю мій світ.
А ти підтримуєш розмову,
роззуваючись
і пропливаючи ближче до вогню
- вода ж холодна
а на плиті закипає чайник.
отак чаюємо за бесідою
а вода вже підповзає до горла
та все ще хочеться прокричати,
яким же геніальним був Моррісон!
вже майже задихнулась
майже, здається, померла
але все ще розмовляємо про Моррісона
тобі, певно вже йти
але кисню все меншає
лишаєшся просто тілом
нарешті згадую про воду
розумію - нам з тобою пощастило
вікна ж відкриті
так наша вода пішла собі геть
так ми з тобою все ж не втопились
розмовляючи про Моррісона
і навіть не стали рибами
і ти знову дихаєш
і я знову тебе відпускаю
іди за водою
іди собі
А. НЕВІРКОВЕЦЬ
коли сонце давно зайшло,
коли горизонт його з'їв,
а Місяць такий потішний,
такий не весь, а лиш пів;
коли зорі на небі з'являються, як на свято, -
тоді дихаєш всім оцим і думаєш:
зараз би написався вірш.
вірш про те, як небо не нагорі,
а десь під ногами, - там, де сліди дощів;
там, де ходить вона в босоніжках або без них
по траві ступає й збирає по буквах лист
про це літо, яке ще не зовсім, але вже є,
перелітних птахів, які ще не всі, але долетіли...
і коли вона вже допише той лист тобі
і коли ти доскладаєш для неї вірш,
що ще може статися кращого з вами?
тільки скласти в конверт,
тільки зазначити "для".
і присвятиш той вірш не їй, не собі, нікому.
цьому Місяцю, що лише напів-,
лише червню й початку чогось нового -
теплого й солодкавого, ніби черешень сік,
що зникає так само,
як і ти, і вона, і це літо, яке ще тут,
хоч і не досить іще яскраво.
коли горизонт його з'їв,
а Місяць такий потішний,
такий не весь, а лиш пів;
коли зорі на небі з'являються, як на свято, -
тоді дихаєш всім оцим і думаєш:
зараз би написався вірш.
вірш про те, як небо не нагорі,
а десь під ногами, - там, де сліди дощів;
там, де ходить вона в босоніжках або без них
по траві ступає й збирає по буквах лист
про це літо, яке ще не зовсім, але вже є,
перелітних птахів, які ще не всі, але долетіли...
і коли вона вже допише той лист тобі
і коли ти доскладаєш для неї вірш,
що ще може статися кращого з вами?
тільки скласти в конверт,
тільки зазначити "для".
і присвятиш той вірш не їй, не собі, нікому.
цьому Місяцю, що лише напів-,
лише червню й початку чогось нового -
теплого й солодкавого, ніби черешень сік,
що зникає так само,
як і ти, і вона, і це літо, яке ще тут,
хоч і не досить іще яскраво.
***
опускаєш руки у воду і вони зникають
ідеш по воді невидимий. так пливеш
я усвідомлюю сни, вгадую кожну дію
я вибираю свободу,
повітря, простір і час.
не пропонуй мені щастя -
воно ж в океані
можна втонути
просто ніколи не бути там
я і без того ховаю руки
у загоєних ранах.
я ж бо й без того тону:
кожен день у твоїх очах;
можеш втікати, як інші від мене...
не знаєш, який твій шлях?
треба куди подалі
давай в нідерланди прямо у амстердам
інші давно на алясці, ще хтось - в китаї
/я знаю про кого подумав, та це не так/
можеш вже бігти
та сильно не поспішай
я ж за тобою не встигну.
не можу.
я залишаюсь -
у цьому моя свобода
і, якщо хочеш, - у цьому мій океан.
опускаю у нього руки і їх немає
ховаю у ньому любов,
бо зараз іще не час
01.05.2017
***
у нас тут нічого хорошого:
сніг набув вигляду простої води
і капає
і зима така, знаєш, що думаєш
"може вже досить?"
чи "не варто купувати зимове взуття"
і я така, знаєш, вживаю прості слова.
не вживаю нічого більше,
тільки слова
розумієш? дуже прості.
я б не сказала, скажімо, ...
ні, не сказала б так.
я б краще мовчала
спрощення - це моє.
бо коли ускладнюю...
несвідомо, звісно, воно якось саме.
коли ускладнюю, - все ускладнюється
і я:
ніби кістки гострішають.
кігті, як лезо
і ключиці.
боюсь порізатись випадково
(насправді взагалі не боюсь
навпаки).
тому простішаю.
і волосся так краще слухається
і я не думаю про те, щоб його вкорочувати
задля вкорочення пам'яті.
бо навіщо ускладнювати?
от зима, скажімо, без заморочок:
плювала вона на позначки вище нуля,
плювала на свято.
вона просто жінка -
заплакала, отже нам дощ.
ніхто ж її не смішить -
отже нікому й не треба.
це якщо простими словами.
складніше -
нікому не
взагалі нікому
не треба.
27.12.2016
***
це - місяць пам'яті.
треба конче згадати втрати
і я присвячую це тобі
(дарма, що сама не приходжу
мама каже, - не можна, бо темно
навіть, якщо буду з квітами).
а зараз сніг і я думаю -
так світліше.
це янголи підстригають крила на зиму -
по них можна іти.
і я б прийшла до тебе,
поки ти спиш,
тільки ти не приходь
(хіба на зміну погоди).
ми якісь негостинні
і трохи сполохані,
бо нам завжди страшно,
коли переступають поріг.
ми не коти - і нам хочеться все зачиняти
(ти б теж так робив).
дивно, що тебе можна любити
при повній відсутності
дивно,
що тільки тепер.
11,2016
***
- не спиш
- не сплю
- мабуть у тебе погані сни
- а ти чуєш чужі голоси,
бо я мовчала.
тепер
слухаю і танцюю,
вигадуючи форму вітру
ти говориш,
немов граєш у гру.
я танцюю
мені не страшно
бо тут світло
бачу тебе
хоч і по голосу впізнаю.
форма вітру - це тепер ти.
ти зі мною танцюєш
і я не сплю
- не спиш, - кажеш,
і музика грає,
як падає сніг -
легко.
але на землі тане.
ти - музика,
що швидко минає
24.11.2016
***
я тобі не казала, але може ти знаєш:
все, що у мене є —
дурна випадковість.
все, чим я займалась —
відволікання уваги
від основного.
коли треба відволікання
воно часто потрібне,
бо можна згоріти,
можна просто забутись
і отруїтись, як газом.
коли я тебе не знала —
я була, як привид:
я лякала собою мервих,
коли оживала.
потім з'явився ти і я зрозуміла:
от і настав день мого існування,
і поки тебе нема,
я собі розважаюсь,
щоб не згоріти
(про це вже казала).
поки тебе нема —
минають століття,
заживають подряпини,
з'являються рани;
поки тебе нема —
я будую місто,
щоб відразу знищувати,
якщо тебе так і не буде.
а потім знову збудую
і заселю народом,
а коли з'явишся —
все зруйную
щоб дати тобі можливість
збудувати планету
яку ніхто і ніколи
точно
ніхто
і ніколи
не знищить
03.09.2016
***
не знаю, як тебе називати:
знайомим чи просто ніким;
чи тримати про тебе пам'ять,
а може забути, як
погано придуманий фільм?
таких буває багато
куди не глянь —
суцільні якісь нещасні, у пошуку якихось глибин.
але ти, чомусь, тут під ребром у мене
зовсім один.
і не знаю, як це назвати,
бо більш недолугих важко знайти
я складала про тебе букви в слова,
але жодне не підійшло
навіть "привіт"
так буває, кажуть,
коли падає дощ чи
сніг тане, відчувши людське тепло,
і лишається крапля так непримітно
десь на ключиці,
чи, як у мене,
попід ребром
і це — ти
я відчуваю тебе особливо болюче,
коли вітер холодний,
ти ріжеш мені шкіру, ріжеш собою,
немов убити мене прийшов
коли ж сонячно і ти мав би уже піти —
я відчуваю, як жар твій пропалює
по живому і дуже сильно пече.
і дуже болить.
а коли добре,
то просто люблю тебе,
як те, чого любити не варто
бо ніяк не пройде.
то як це назвати?
хвороба якась,
не вивчена поки ніким...
і так звикла, так звикла,
немов, це моє
від початку
від самої мене
і аж до глибин.
17.03.2016
***
часом, боже, хочеться, щоб ти був:
сидів коло мене на стільчику з теплим чаєм
і випромінював світло і спокій.
чому ж ти, боже, так не приходиш до нас у гості?
а все десь де-інде, тільки не з нами...
бо часом аж не віримо, що ти ще живий
знаєш, як страшно без тебе буває -
коли падає дощ і не зупинити його молитвами,
а тільки пострілами
кулі крізь краплі
і тоді він вщухає.
думаю, просто, щоб знати, чи ми ще живі.
живі чи мертві - нема вже різниці.
на 1 2 3 ми зазвичай стрибали у листя,
та часом, боже, буває, що то вода
і ми тонемо
тонемо
20.10.2015
***
ну що ти, дівчинко/хлопчику,
хочеш заплакати,
хочеш кинути все і кудись тікати...
все вже до тебе давно розписано
і немає сенсу тягти себе проти течій
чи проти фатуму
ну чого ти закриваєшся, наче мушля?
долоні донизу,
плечі опущені,
сльози капають.
ти ж не умієш плавати
добре, що знаєш — все має закінчення
добре, що розумієш це і не падаєш,
не стрибаєш із мосту, уявивши себе птахою
випита/випитий до самого дна лишаєшся
насухо. очі навстіж відкриті — заходь, хто бачить
можна і босими — тут бо чисто.
можна, але не варто.
05.02.2016
***
не знаю, може то просто пора така —
зима, знаєш, початок року
і надто тепле повітря на вулиці
але холодно, коли вдома і там нікого нема
хочеться вмерти.
і не тому, що з тобою там добре чи якось так,
а просто, тому, що без тебе — ніяк.
я ж не із тих, хто любить латЕ і виправляє на "лАте" весь час,
не з тих, хто з молоком каву, аби світліше.
ні. треба чорно-чорно.
а якщо недостатньо, то — вимкнути світло
і вчитися бачити не очима, а тілом
і при цьому вигадувати чудернацький танок,
не розбивши ні склянки, ні келихів із криштАлю
і (не менш важливо) не
порізати ноги, не впасти на скло
і не заснути, не вмерти (хоч як воно?)
не знаю, пора року — зима,
а нічого не замерзає.
навіть вийти на вулицю і облитись водою —
все одно б'ється і б'ється.
і шепоче "ніяк". і знову.. "ніяк".
я вкотре програла, бо скло у ногах,
і на серці не лід
і серце — не лід
добре хоч темно.
13.01.2016
***
"чого ти навчилась
за останні 24?", -
кидає у тебе Бог есемескою.
"нічого важливого, - думаєш, -
нічого достеменно правдивого:
навчилась курити, але не видихати кільцями;
навчилась брехати і трохи ставати вразливою;
нікому не довіряти, а потім довіритись повністю
і від цього зачинятися в шафі.
навчилася бачити більше, ніж хочеться;
навчилася голкою не попадати на пальці,
зшивати до купи розірвані навіки відносини;
навчилася пити вино і не відчувати колючого,
навчилася не відповідати на спам-розсилки.
а ти, Боже, не вмієш давати поради.
я стільки всього зробила, тебе послухавши,
що досі вигрібаю за всі молитви і правду,
сказану зопалу товаришам у слухавки".
Бог чекає відповіді, а ти кажеш йому голосно:
"прости, Господи, за 24
я досі на рахунку не маю нічого
аби кинути смс-кою в Бога
я навіть не змінила квартири
(добре, хоч місто давно розміняла
на майдани і мікрорайони)".
Бог не чує, бо звик все читати.
думає: "ця не відписує.
от і добре - навчилася всього
можна не хвилюватись".
і стирає твій номер
і ставить позначку "більше не набридати".
13.12.2015
***
так розказуєш про свої справи,
ніби я щось питала,
ніби ми не живемо через стіну
і я нічого не знаю.
в тебе що не день,
то "переїду в одесу
або миколаїв",
а через тиждень -
"прощай, я готуюся до китаю".
серйозно, може вже досить?
забагато розмов
забагато твоїх від'їздів
і все ще залишеного там само.
цей наш спільний час затягнувся -
хтось там згори не навів будильник
і ми висипались, як пісок
біля одного океану.
так наполегливо тебе не слухаю,
ніби насправді мені не цікаво,
ніби я собі за стіною
і так мені добре.
добре, що ти притулишся там
а я тут - з іншого боку
і жоден із нас про це нічого не знає.
03.11.2015
***
жінку, яку б я, мабуть, любила,
якби не була собою,
полюбив і ти
і тепер мене розриває
на дві рівні частини
щось ізсередини.
ти і вона. / .вона і ти
так і хочу сказати:
"єдине, що вас поєднає -
я".
так і хочу,
але мовчу
скільки то я вже мовчу?
до біса багато
і від цього дим.
хоч палити тютюн чи мости
заборонено
жінко, яку б я любила,
люби,
бо я не навчилась.
жінко,
люби.
29.10.2015
101
коли настане сто перший
день твого монологу
нам не буде, що святкувати
всі приятелі/колеги
роз'їдуться за лінії твоїх кордонів.
доведеться й мені переступити
сто один крок в напрямку від
і я обіцяю, що зможу.
перший буде найважчий,
бо відпускаєш руку;
другий десяток - і я вже тебе не чую;
а на половині шляху я схочу повернутися,
схочу бігти і падати
і вставати і знову бігти,
бо вчую своє ім'я.
але не поверну голови,
не побіжу,
хоч ти будеш зриватись на крик
і кликати вітром, грозою,
будеш зривати дерева з корінням
і кидати мені під ноги
тільки би я повернулась.
але це буде вже сімдесят сьомий крок
і я не зупинюсь.
озиратимусь, так,
але там будеш уже не ти.
на дев'яностому я побачу лиш крапку.
і це буде крапка, не три.
на сотому кроці я все згадаю.
але ти будеш вже надто далеко
і я переступлю через це.
сто перший.
12.10.2015
***
"стій. це фінал"
ми так довго до цього ішли...
пам'ятаю пустелю, де
ніхто не подав води
/а ми й не просили/
і ти ніс мене крізь пісок,
щоб поховати,
як рідну людину
а потім таки ожила,
бо не було кому
тебе рятувати
і вже не треба
помирати комусь,
а просто бути
і пробиратись крізь хащі,
ламати гілля і
лишати подряпини на колінах
пам'ятаю себе,
коли ти падав зі скелі -
так хотілось тебе наздогнати,
але сила тяжіння мене підвела
й віддала повітрю
пам'ятаю, ти виходив на берег,
а я поруч хотіла заснути,
перш ніж вода наповнить своє ім'я
мною, моїм тілом.
так добре все пам'ятаю, немов
було не зі мною,
ніби дивилась на нас
з іншого берега
і відразу все забувала
але досі чомусь
не забула.
25.09.2015
***
намагатись про тебе не думати -
це як кидати палити
остання ніколи такою не буде
це ще раз затягнутися
але тааак
щоб видихати не хвилину
а кілька діб.
намагатись тебе зрозуміти -
це навпомацки складати пазли
коли на вулиці ніч, очі закриті
а долоні зав'язані за спиною.
намагатись - це робити на руках подряпини
за кожну згадку і спробу.
тому не варто.
але я все одно про тебе
перебинтовую руки
і далі не розумію.
04.06.2015
***
якби ти був художником
і ми жили разом
якби я була художницею
то кожного разу
після вечері
ми починали б малювати одне одного
і називали б це автопортретами
ти малював би моє обличчя
я малювала б твоє
а потім дивилися б у дзеркала
(у кожного з нас буде своє)
і починали б звіряти риси
я би помітила родимку на своїх губах
якої там насправді нема
а ти сказав би що це чорниця
як символ надії
(хоч в мене інше ім'я)
а ти
ти побачив би замерзлу сльозу
просто у тебе в зіниці
я тоді сказала б що це
я
як символ всього
що завтра тобі насниться
31.05.2015
***
тепло людського тіла - найтепліше тепло світу.
тому навесні так раптом стає дуже байдуже
до кожного, хто торкався долонями чи грів світлом,
тому влітку так хочеться якнайдовше бути не знайденою,
тому так ховатися хочеться глибоко в океанах,
бо холод води - найхолодніший холод всесвіту.
тоді можна не виправдовувати всі свої обмани,
а просто зникнути разом зі своїми сестрами.
тими, що люди їх називають "самотності",
які ти чомусь кличеш на власне ім'я.
їм ти розказуєш те, що не можуть знати інші.
вчиш їх плавати, хоч і не знаєш, як.
і вони тебе слухають, в усьому тобі підтакують.
твоя самота і чорна меланхолі'я.
втирають тобі у скроні срібне каміння натрію,
щоб ти захистилася від наступного осіннього змія.
а далі вони замерзають, падаючи просто тобі у серце;
лишаючи рану на тілі, ніби хтось туди вистрілив.
виринаєш із дна на поверхню, не знаючи, як це
і куди тобі далі, і чому ніхто тепер не зустріне;
і чому так холодно, наче щось в тобі помирає.
в животі виникає темна порожня пустка
заповнюєш її танцем, співами, а вона не зникає
і ходиш отак з дірою, закривши її хусткою.
і вже тоді найважливіше - найпростіше людське тепло,
бо осінь не може виправдати себе водою.
шукаєш, а потім чекаєш - щоб воно саме тебе знайшло
і пустка твоя щезає, бо раптом стає тобою.
29.05.2015
***
ніхто й не подумав що 15-та зима видасть такий дарунок.
вони вийшли з-під снігу теплі і сонячні
кожен всередині мав крихту світла
і ніхто із них зовсім не був стомленим
попри довгу дорогу з одного на інший береги,
рахували кроки камінням на дні моря
і хай не було серед них когось гранично святого,
але день той освітлював німбами їхні голови.
говорили пошепки, здавалося навіть, біблійною мовою,
запивали слова повітрям і морською водою.
посипали хвилі сіллю, щоб ще більше світилося море
і не мерзли, попри холодну зиму.
ніхто не втонув - всі успішно пройшли цю воду
їх риба на дні вітала з початком нового,
хоч здавалося більше ніхто не побачиться знову,
бо ж знали, що це всього лиш дарунок зимовий -
ходити пішки до моря, руками тримаючись янголів.
але повернулись на сушу й ніхто нікуди не зник
і магія не розтанула з початком весни
все ще літає цвітом дерев (уже не морських),
все ще німби світяться і кожен до свого звик .
18.05.2015
***
сьогодні ми втікачі
на вулиці 42-й
і спека така, що не можна дихати
не можна дихати, щоб нас не знайшли
- а якщо таки..
тоді станемо птахами?
- ні.
ми будем лежати поряд з найближчими
вкривати їх холодом власних долонь
аж поки не станемо безіменними
тихими
а потім зростемо травою зеленою
над містом чи десь біля лісу
чи самі лісом простягнемось
сьогодні нас чекає початок
літо спекотне і +42.
і нас із тобою багатомільйонно
засипле чорна земля.
щоб вирости деревом
народитися заново
хай навіть забутими
хай навіть без пам'яті.
13.05.2015
***
пий анальгін
щоб я тобі не боліла
не нила вже врешті про дороги й міста
бери кілька таблеток за раз
щоби точно
відчуваю себе болем
твоїм відчуваю
вибач
я знаю що трохи зла
вживати мене як суржик
не треба
бо надто просто
не дам про себе забути
болю і болю
і нию й печу
пий анальгін
не допоможе?
шукай тоді морфій
і вбий мене ним.
02.03.2015
***
ну й будь собі тут
справді - лишайся
в моїй голові ще не було таких тихих.
ти можеш щось наспівувати
чи бути своїм,
а я вчитимусь якось з цим жити.
буду з тобою вітатись,
чинити галас;
ти ще не зовсім зі мною, але часу є,
поки наставатимуть дні нові
чи вечері
і світ так несміло плечима знизує
вижени звідти всіх,
хто є там живий,
бо, здається, багатьох там ховала
безпідставно й раптово,
невміло
а ти, відчуваю, /нарешті/
той, кого в них впізнавала.
17.01.2015
***
а вона, знаєш, вже сили не має
ходити слідом і світлом впливати
півмісяця залишила на небі,
а решту пів- стратила на різні там втрати
вона, знаєш, вже стає меншою -
от-от кишенькова буде і щезне,
як щезали щоразу місяць за місяцем
чи стане себе половиною,
хай навіть без тебе і змерзне
каже, що скоро поїде кудись на море,
востаннє, щоправда, гляне, як ти,
щоб пам'ять її не картала, бо ж зорі
і далі світитимуть - вони ж не вміють карати
зараз вона танцює, вивчає рухи точні і вправні,
щоб місяць її половини на неї світив і не зрадив
вона, знаєш, старанна, ти ж знаєш, дуже
і очі у неї то сині, то раптом закриті і трохи сльозяться
а вітер від неї забрав уже все найдорожче і тепле
вона якась трохи непевна, напевно
поїде таки й не вернеться...
а ти не забудь написати їй
просто,
щоб вітрові раптом було що протягам прочитати
25.12.2014
***
ти пішла
залишила для мене ніж
чи то для кухні щоб вчилася
чи може щоб вбилась на самоті
я не хочу їхати за тобою
бо всесвіт й без того такий випадковий
я залишилась
а ніж на столі ніби ти - контролює кожен поріз
нарізаю ним яблука поливаю медом
годую мух і приблуд
бо ти пішла
без жодного слова
мовчки як ніби то ти - це була я
і тепер за вікном в мене завжди темно
бо не я відкривала його до сонця
ти ж пішла
а без тебе я цього не вмію
дякую хоча б за ніж
ним відрізаю щодня минуле
навіть волосся собі вкоротила
знаєш уявні душі не бувають вічними
як не буває вічних світів
тому ти пішла
хоч раніше світила
і для чого здався мені твій ніж
ти ж його певно просто забула
10.11.2014
***
якби можна було померти просто
то саме тепер
ніхто б не вагався
не довелось би
кликати її цигарковим димом
чи заманювати абсентом
чи скажімо білим порошком
/кокаїном/
смерть прийшла б сама
не питаючи можна чи ні
всілась би перед нами
зі списком
(по алфавіту або може за зростом)
не даючи шансу обрати
найліпший для кожного спосіб
але якби можна було просто
ми б захотіли разом
змінили б прізвища на одне
і попросились би першими
чого ж чекати ще?
але вона десь літає
не чує як відчайдушно
палимо у кімнатах
притулившись кожен до своєї стіни
і дим весь зникає
попри зачинені вікна й кватирки
може вона просто боїться
так як мусили б ми?
смерть вона ж така пані
легко сполохати
але якщо вже обійме
то не відпустить
бо
любить тоді
до кінця
17.10.2014
***
я ходила навшпиньках щоночі
у пошуках твоїх слідів на чужих килимах.
я ховала від світу очі,
берегла їх,
бо боялась, стрівши нарешті тебе, хоч ти того й не хотів,
втратити зір від поглядів нетутешніх.
та мені не страшно було ходити поручнями мостів
і бігти назустріч потопам;
не страшно було топитись у зливі й дощі,
знати б тільки, що за берегом - ти...
я сплутала тебе з низкою гарних чоловіків
і співала для них колискові,
попри закриті й без того очі;
я дерлась, як кішка по стінах, не в змозі знайти ключі
й відімкнути двері
і вила на місяць, дізнавшись,
що зранку суботнього дня
ми знов розминулись у місті,
що так ретельно ховало від нас наші ж слова
в осінньому вже неживому листі.
30.04.2014
***
ось ці от будинки,
що бачу щодня -
за ними лиш вчора помітила
мільйони зірок,
які на мене дивились
з космічного дна
і тихо так
тихо
ти-|
хочеться тоді спитати,
як воно -
коли одна від одної
так далеко
і відстані не виміряти навіть на око?
(хоча "на око" вони поряд й щасливі)
ну як же воно жити не разом,
але бачити світло
бачити
світ-|
ловлю себе на думці...
/ловлю себе, бо падаю в небо/
на думці, що вони всі згасають.
отак от просто: була й не стало
з того відчаю -
бо таке далеке чиєсь там світло.
боюсь, я так само
згасну
просто отак зненацька,
бо ж відстані.
від-|
"стань собі й стій" -
кажу я собі
і стою
і здається, згасаю
бо видно вже стало.
отак от просто,
бо день.
а він рано чи пізно
настане.
29.09.2014
***
це літо - суцільне розчарування:
всі чари розкрито
і жодного опіку,
цілісінькі вени
та й ніхто нікуди не влип...
хай і було одне сонцестояння
всі згубились монети
й загравали з гітарами
ну а ти на ній ніби завис.
це сталося так спонтанно,
ночі ж нині короткі,
а дні - надзвичайно швидкі.
а вона що?
доручає тебе різним принцесам -
пускає в обійми, а сама десь зникає як тінь.
і котяться стиглі вишні
асфальтом розпеченим
поки хтось не розчавить до крові їх.
і чому ти не скажеш їй,
як тобі шкода?
та й вона промовчить -
це ж просто вишні якісь.
згадає про це післязавтра,
коли буде у іншому місті.
що робити тоді?
знову віддасть тебе
якійсь провінційній принцесі
або королеві
аби ж піклувалась про тебе
поки це липове чарування
не стало для тебе роз-.
04.07.2014
***
та їй насправді начхати, що скаже він.
на будь-яке його “ти сьогодні красива”
відповідає “пусте. це через одяг”
і далі слухає свої кроки крізь зливу.
він за нею дивиться, як за дитям -
не підпускає туди, де багато авто,
вона ж просто танцює, бо любить життя,
закриває, щоправда, очі щоб не
виглядав довкола асфальт
і перестало так битись від болю
десь там у грудях, що от-от і в п’ятки,
коли вона (уже втретє?) ледь не розбиває коліна.
а потім він шука їй парасолю,
аби ж не застудла, як торік перед літом
і тінню за нею, тінню…
так, що їй і не видно.
і, звісно, вони будуть разом.
коли вона - в клітці, він її нагодує,
зігріє, дозволить ходити зигзагами…
а може й виглядати зрідка у вікна.
вона буде молитись чиїмось богам
але так і не визначить, хто він насправді
тому просто полюбить і буде так.
тільки, звісно,
якщо не застудне.
29.05.2014
***
Метелики стороняться зими
Вони перетворюються в сніг
І лягають спати прямо на землі,
Потім стають водою –
Люди п’ють її,
А тоді кажуть, що щасливі.
Ну правильно –
В них же метелики
У сонячному сплетінні.
24.01.2013
***
та вона і рада була б вживати
у віршах слово “коханий”,
рада була б вживати цукор до кави,
але щось не так, щось їй не дозволяло…
може то “кох”- як ознака вірусу,
може то цукор просто псує смак.
і тому вона до всього додає перцю.
і ще трохи перцю,
щоб попекло й перестало.
а потім звикає ж.
бачиш, коханий, в неї так не виходить.
виходить тільки на ґанок,
щоб бачити, як ти ідеш,
щоб переконатись -
у віршах ніколи не вживати “коханий”.
що завгодно. хоч наркотики чи алкоголь
тільки не “кох”-,
бо від цього вмирають.
17.04.2014
***
Фрідо,
твоїм болем мальовані квіти
не в'януть ніколи,
завжди у вазі
будуть цвісти;
твоїм серцем,
розірваним надвоє,
будуть жити
нерви
і вени,
і сонні артерії.
Фрідо,
віддай трохи болю
свого -
не терпи,
залиши це на потім
краще - живи.
не малюй
кров'ю на полотні
стільки фарб є,
а ти...
Фрідо,
не страждай
тебе двоє
і ви сестри
навіки
і серце у вас одне,
не відпускай-
те
одна одну.
Фрідо,
поклади ножиці,
не хвилюйся -
тримайтесь за
руки
твої
або,
краще, - ваші.
Фрідо,
засинай
і малюй там.
малюй, доки зможеш,
але фарбами.
і не страждай.
Фрідо...
26.06.2012
дерево
Знаю, мої дзвінки знову невчасні,
А відповіді твої, як завжди, занадто відверті
І потяг привозить до міста завчасно,
Коли ще зачинені всі вхідні двері.
І так ночувати на вокзалі страшно,
Бо ти не приходиш забрати додому.
А я все дзвоню тобі й знову невчасно,
Бо ти відшукав в мені ще одну змову.
Знаю, це наче трохи й правдиво –
Ми надто з тобою не вміємо жити,
Ти кажеш – я поводжусь зрадливо,
А я тобі вірити хочу і снити.
Бо в снах ти такий, як ніколи зі мною:
Забираєш речі мої із вокзалу,
А мені так добре – я чуюсь весною,
Але прокидаючись знаю - все марно.
Бо потяг мій знов забирає далі –
Кудись, де немає тебе. Це сотні км...
І знову я номер твій набираю
І кажеш так гарно, що любиш мене.
І що тепер буде? Я вже задалеко.
Тут скоро зникне телефонний зв’язок
І жоден потяг не довезе тебе.
У мене на серці залізний замок.
Більш не поїду нікуди. Я - дерево.
Ростиму тут довго сама і одна.
І ти давно для мене став маревом...
Дерева не вміють вимовляти слова.
***
.літо.наше.
які ми були цього літа щасливі!
кричали у горах, кружляли в дорогах,
шуміли, хоча і не мали вже сили
не спали, засинаючи на порогах.
ми були надто для всього щасливі
нас зачиняли на високих дахах,
а ми малювали себе на стінах
і гучно сміялись у всіх на очах.
а потім танці були шалені!
не вміючи рухи свої тримати,
нас так несло, ми ще такі "зелені" -
нам від людей не хотілось втікати.
і гори, гори горіли у душах
й ми їхали, зовсім не знаючи шляху,
а потім небо помічали в калюжах
і дихали,
в легенях тримаючи птахів.
***
з тобою так добре що хочеться вмерти
отут прямо на асфальті зникнути
побути в обіймах й назавжди покинути
всі місця які колись знав ти
побудь ще трохи і теж зникай
подалі від мене бо мені
так важко тебе відпустити
що зараз просто от зараз
я закриваючи очі
попрошу в мене вистрілити
щоб останнім спогадом
моїм стало твоє обличчя
така ненормальна.
тримай я ось дістала
заряджений пістолет
спеціально для нас тобто для мене
тобто все ж для обох
там рівно дві кулі
мені і
знову мені
(про всяк випадок)..
***
розмовляючи про Моррісона
забуваю вимкнути воду
яка стікає на підлогу
і наповнює своєю присутністю мій світ.
А ти підтримуєш розмову,
роззуваючись
і пропливаючи ближче до вогню
- вода ж холодна
а на плиті закипає чайник.
отак чаюємо за бесідою
а вода вже підповзає до горла
та все ще хочеться прокричати,
яким же геніальним був Моррісон!
вже майже задихнулась
майже, здається, померла
але все ще розмовляємо про Моррісона
тобі, певно вже йти
але кисню все меншає
лишаєшся просто тілом
нарешті згадую про воду
розумію - нам з тобою пощастило
вікна ж відкриті
так наша вода пішла собі геть
так ми з тобою все ж не втопились
розмовляючи про Моррісона
і навіть не стали рибами
і ти знову дихаєш
і я знову тебе відпускаю
іди за водою
іди собі
А. НЕВІРКОВЕЦЬ
Коментарі
Дописати коментар