тільки я подумала, що це і є моє життя - коли стоїш на зупинці, чекаєш невідомо чого (офіційна версія - маршрутку) і періщить дощ. а ти в літній сукні, без парасолі. і у вухах грає макулатура з до біса депресивними словами. а поруч незнайомі люди і в кожного своя парасоля. а ти відчуваєш краплі дощу, холодні, а наче об тебе хтось безперервно гасить цигарки. і от - тільки я про це подумала, як хтось підійшов. з парасолею. а я далі мокну, бо ніфіга вона мені не допомагає, капає ще більше - тепер ще і з парасолі. чужої. як виявляється - незнайомої жіночки, яка мене пошкодувала. і хай від дощу мене це мало рятує, але сам жест незнайомої людини... словом, оце і є моє життя - коли навіть чиясь допомога - не допомога зовсім, а просто жест, який варто цінити, навіть якщо результату від того ніякого. тому так часто нехтую такими жестами від людей. бо може воно мені й не треба. про таке зазвичай потім шкодуєш - що знехтував. але тим людям (зазвичай) це не шкодить. навпаки - потім вони знаходять когось, хто цінує все це. а не мене.
і от тоді розумієш, наскільки ти один. на цілому світі. тільки тоді, коли усвідомиш, що ніхто і не треба. хіба - самій завжди бути з парасолею і пробувати робити ці жести для інших людей. але ти надто недолугий, щоб вчасно бути поруч. тому лишається, як було - ніяк.
а про все і про всіх починаєш шкодувати, коли вже пізно.
отаке
