можна без назви. все та ж тема
Знаєш, як болить…
В мене просто дуже багато думок з цього приводу
Але важко їх склеїти всі до купи.
Перше. Ниє. Я не знаю, чому ще не в Києві. Я ненавиджу себе через це, бо впевнена – повинна бути там. Читати про все, що відбувається зараз в столиці – нестерпно. Тим більше, розуміючи, що нічого не можу зробити.
Мені надзвичайно прикро, що я тут, а всі ці тисячі – там. І мені за них страшно. І я б хотіла, щоб найближчі мої друзі там були обачними, а краще – взагалі не виходили на майдан. Але водночас, я невтомно пишаюсь ними (бо я – українка «я не хочу нічого вирішувати. Я хочу пишатися» вибачте за недоречний жарт, за який мені ще більш соромно, бо то правда).
Ну взагалі, я особливо ні на що не надіялась від “чесної та роботящої” людини з прізвищем на букву «остання в алфавіті». Але чомусь, дізнавшись про «не-підписання», була надзвичайно спантеличена і вражена лицемірством та надлюдським свинством. І навіть не тисячі, мільйони (!) людей в один момент всі разом ненавиділи того одного, який взяв на себе відповідальність за країну і просто наплював кожному в обличчя.
- Алло. Привіт
- Правда, він мерзотник?
- Так…
Отак тепер починаються телефонні розмови з людьми, яких не бачиш уже декілька тижнів.
Друге. Болить. Коли читаю про те, що беркут розганяє людей, що «тітушки» з залізними кийками прогулюються Києвом. Коли хтось звинувачує мітингувальників в тому, що вони музику прийшли послухати. Музика, вірші… що б там не було – це лиш можливість не думати про холод, від якого зводить судоми, і може єдина втіха, коли ти стоїш на вулиці пліч-о-пліч з такими ж молодими й ще не дуже досвідченими, але вперто переконаними, що так треба. Бо так треба.
Третє. Пече. Був «живий ланцюг». Там, де я опинилась – переважно молоді люди, більшість навіть школярі.
- А ви з якогось навчального закладу? – питаю.
- Так, із 12 школи. Але нас тут небагато насправді. Десь із 30 чоловік. Зі школи не відпускали. То ми через вікно повилазили і сюди прийшли.
А в цей час повз пройшло дуже багато люду, важко порахувати. Бо неподалік зупинка. І, знаєте, жоден із них не зупинився, не приєднався. Абсолютно кам’яні вирази обличчя і «покер фейс». Лиш кілька старших жіночок висловили думку, що «треба виганяти всіх під автоматами». Щоправда, я так і не зрозуміла, кого і куди. Певно людей на майдан для підтримки. Але вони то, жіночки ці, не лишились – пішли далі у важливих справах.
От і все. Ланцюг не з’єднався, але принаймні, були люди, хоч і небагато.
І знову читаю, що в Києві робиться. Розбиті голови, побиті журналісти… автобуси із боксерами… Тут вже навіть слів не вистачає, бо не розумієш, що коїться. І мені страшно, і хочеться плакати і плачеться, і всі розмови, які вже всім набридло слухати, лиш про це.
Будь ласка, тримайтесь, будь ласка, пробачте мені, що я не з вами. Будьте обачними, бережіть себе. Це найдурніше, що я могла написати, але на більше не спроможна. І ні в що не віриться тепер, і ні про що інше не думається. А доводити щось комусь немає ніякого бажання. Це має зрозуміти кожен сам і вирішити, чи треба підписувати ту петицію,чи треба вийти хоча б у своєму місті на майдан, а чи краще сидіти на місці й думати, що без вас обійдеться, або просто не думати й піти вибирати сукню на новий рік.
І останнє. Четверте. Не гоїться. Те, що зробили всі ці люди на майданах не забудеться вже. Це крик на весь світ, це історія, про яку писатимуть і розповідатимуть на уроках (але якщо уроки історії будуть, як тепер, то … розумієте?). Думаю, не мало таких молодих (як писав якийсь блогер «сопляків») людей, в яких відбулась переоцінка цінностей. І так, як було раніше, вже не буде. Бо щось таки змінилося. Хоча б всередині. А зовні? Зовні ми й далі можемо випромінювати спокій, який на тривалий термін все ж не зберігається.
А вила далі гостряться.
30.11.2013
(01:42)
P.S. І от коли це все це писала, я ще не знала, що за якихось дві години в Києві буде оце місиво, де битимуть всіх без винятку, де будуть наздоганяти людей, щоб нанести їм важких тілесних ушкоджень. Я ще не знала, що прокинувшись зранку, буду читати у всіх соц.мережах про те, що в нас таки немає ні свободи слова, ні демократії (ха-ха!), а в правлячої верхівки - почуття власної гідності , совісті (що?) та людяності. Зате в нас є працівники спецпідрозділу Беркут, які слухаються наказів і чесно виконують свою роботу. А ще - каток, йолка і новорічні свята попереду
https://twitter.com/Muse_Amelie/status/406711898311102465
30.11.2013
(11:19)
В мене просто дуже багато думок з цього приводу
Але важко їх склеїти всі до купи.
Перше. Ниє. Я не знаю, чому ще не в Києві. Я ненавиджу себе через це, бо впевнена – повинна бути там. Читати про все, що відбувається зараз в столиці – нестерпно. Тим більше, розуміючи, що нічого не можу зробити.
Мені надзвичайно прикро, що я тут, а всі ці тисячі – там. І мені за них страшно. І я б хотіла, щоб найближчі мої друзі там були обачними, а краще – взагалі не виходили на майдан. Але водночас, я невтомно пишаюсь ними (бо я – українка «я не хочу нічого вирішувати. Я хочу пишатися» вибачте за недоречний жарт, за який мені ще більш соромно, бо то правда).
Ну взагалі, я особливо ні на що не надіялась від “чесної та роботящої” людини з прізвищем на букву «остання в алфавіті». Але чомусь, дізнавшись про «не-підписання», була надзвичайно спантеличена і вражена лицемірством та надлюдським свинством. І навіть не тисячі, мільйони (!) людей в один момент всі разом ненавиділи того одного, який взяв на себе відповідальність за країну і просто наплював кожному в обличчя.
- Алло. Привіт
- Правда, він мерзотник?
- Так…
Отак тепер починаються телефонні розмови з людьми, яких не бачиш уже декілька тижнів.
Друге. Болить. Коли читаю про те, що беркут розганяє людей, що «тітушки» з залізними кийками прогулюються Києвом. Коли хтось звинувачує мітингувальників в тому, що вони музику прийшли послухати. Музика, вірші… що б там не було – це лиш можливість не думати про холод, від якого зводить судоми, і може єдина втіха, коли ти стоїш на вулиці пліч-о-пліч з такими ж молодими й ще не дуже досвідченими, але вперто переконаними, що так треба. Бо так треба.
Третє. Пече. Був «живий ланцюг». Там, де я опинилась – переважно молоді люди, більшість навіть школярі.
- А ви з якогось навчального закладу? – питаю.
- Так, із 12 школи. Але нас тут небагато насправді. Десь із 30 чоловік. Зі школи не відпускали. То ми через вікно повилазили і сюди прийшли.
А в цей час повз пройшло дуже багато люду, важко порахувати. Бо неподалік зупинка. І, знаєте, жоден із них не зупинився, не приєднався. Абсолютно кам’яні вирази обличчя і «покер фейс». Лиш кілька старших жіночок висловили думку, що «треба виганяти всіх під автоматами». Щоправда, я так і не зрозуміла, кого і куди. Певно людей на майдан для підтримки. Але вони то, жіночки ці, не лишились – пішли далі у важливих справах.
От і все. Ланцюг не з’єднався, але принаймні, були люди, хоч і небагато.
І знову читаю, що в Києві робиться. Розбиті голови, побиті журналісти… автобуси із боксерами… Тут вже навіть слів не вистачає, бо не розумієш, що коїться. І мені страшно, і хочеться плакати і плачеться, і всі розмови, які вже всім набридло слухати, лиш про це.
Будь ласка, тримайтесь, будь ласка, пробачте мені, що я не з вами. Будьте обачними, бережіть себе. Це найдурніше, що я могла написати, але на більше не спроможна. І ні в що не віриться тепер, і ні про що інше не думається. А доводити щось комусь немає ніякого бажання. Це має зрозуміти кожен сам і вирішити, чи треба підписувати ту петицію,чи треба вийти хоча б у своєму місті на майдан, а чи краще сидіти на місці й думати, що без вас обійдеться, або просто не думати й піти вибирати сукню на новий рік.
І останнє. Четверте. Не гоїться. Те, що зробили всі ці люди на майданах не забудеться вже. Це крик на весь світ, це історія, про яку писатимуть і розповідатимуть на уроках (але якщо уроки історії будуть, як тепер, то … розумієте?). Думаю, не мало таких молодих (як писав якийсь блогер «сопляків») людей, в яких відбулась переоцінка цінностей. І так, як було раніше, вже не буде. Бо щось таки змінилося. Хоча б всередині. А зовні? Зовні ми й далі можемо випромінювати спокій, який на тривалий термін все ж не зберігається.
А вила далі гостряться.
30.11.2013
(01:42)
P.S. І от коли це все це писала, я ще не знала, що за якихось дві години в Києві буде оце місиво, де битимуть всіх без винятку, де будуть наздоганяти людей, щоб нанести їм важких тілесних ушкоджень. Я ще не знала, що прокинувшись зранку, буду читати у всіх соц.мережах про те, що в нас таки немає ні свободи слова, ні демократії (ха-ха!), а в правлячої верхівки - почуття власної гідності , совісті (що?) та людяності. Зате в нас є працівники спецпідрозділу Беркут, які слухаються наказів і чесно виконують свою роботу. А ще - каток, йолка і новорічні свята попереду
https://twitter.com/Muse_Amelie/status/406711898311102465
30.11.2013
(11:19)
Коментарі
Дописати коментар